TonyState

Міжнародний день жінок почався із страйків, які проводили 8 березня в Нью-Йорку ще в 1857 році жінки, протестуючи проти низької заробітної плати і поганих умов праці. Це спонукало Соціалістичну партію Америки оголосити перший Жіночий день.

До 1908 року щорічні демонстрації стали настільки масштабними, що це спонукало Соціалістичну партію Америки оголосити 28 лютого 1909 першим Міжнародним днем жінок.

Свято швидко поширилося в Європі, коли Соціалістичний Інтернаціонал (всесвітня спілка соціалістичних та соціал-демократичних партій та організацій) ухвалив свято (без фіксованої дати) в Копенгагені в 1910 році.

Наступного року більш одного мільйона чоловіків і жінок по всій Європі взяли участь у мітингах з нагоди Міжнародного дня жінок. У 1913 і 1914 роках, мільйони жінок по всій Європі, Російській імперії і Північній Америці вийшли 8 березня з протестами проти насування Першої світової війни.

На початку 1930-х років Міжнародний день жінок вже не був насправді міжнародним. США – де він був започаткований – стали однією з перших країн, які відмовитися від свята, оскільки День матері та День Святого Валентина набирали обертів.

Більшість країн Західної Європи наслідували цей приклад.

Хоча свято є офіційно визнаним Організацією Об’єднаних Націй, лише близько десятка країн за межами Східної Європи визнають цей день офіційним вихідним (до них відносяться Алжир, Бразилія, Буркіна-Фасо, Камерун, Китай, Куба, Італія, Ізраїль, Лаос, Монголія, В’єтнам і Замбія).

Нехай 8 березня буде 360 днів у році! Любіть своїх жінок!

Це не про способи виїзду за кордон, не про можливості кар’єрного росту в Євросоюзі, не про виживання в Україні.

Це про те, чому 80% моїх знайомих і добрий десяток друзів хочуть виїхати з Батьківщини. І виїхати не в туристичну подорож. А зібрати найцінніше і залишитись там назавжди.

Ми могли б їх назвати несвідомими, неуками, тощо. Якщо можна так назвати осіб із вищими (а подекуди двома) освітами, осіб, які пройшли Майдани і виховані в дусі патріотизму. Усі шукають можливості виїхати подалі, при тому, що немає значення країна(від Польщі до Океанії), спосіб виїзду.

Таке бажання зумовлене навіть не «Одіссеєю», чи «Їж, молись, люби», мейнстрімом ведення блогів про подорожі, ачи глобалізацією. Це цілком природне бажання вижити. Банально вижити та подарувати дітям шанс на життя в іншому світі. Світі, де є впевненість у сьогоднішньому дні. Світі, де державний службовець не вимататиме хабаря. Світі, де ти зможеш звернутись у правоохоронні органи з заявою про таку вимогу службовця. Світі, де правоохоронні органи будуть розглядати такі заяви, а не відбирати в бабусь біля метро 50 грн. за можливість продати молоко. Світі, де бабусі не повинні продавати молоко. Світі іншому, створеному не нами і не для нас.

І я не можу засуджувати цих людей.

Давайте просто виділимо причини, чому виїхати зараз-найрозумніше, що може зробити кожен з нас.

Політика. Брудна, паскудна, противна політика. Як явище. Зовнішня та внутрішня. І її основні суб’єкти. Політика завжди була такою. Але в Україні вона особливо збочилась. Вона стала такою хворою, як та повія на виїзді з мегаполісу, яку десятки років гвалтували дяді на Мерседесах.

Люди. У моменти відчаю вкотре переконуюсь, що українці- егоїсти. Так, ми душевні, так, ми можемо порадіти чи поспівчувати, так, ми войовничі. Ми живемо в одному селі, але тільки-но виникає загроза тотальної пожежі-кожен облиє свою хату холодною водою, вичерпуючи з загальної криниці. На всякий випадок. Так безпечніше. А хата сусіда нехай горить.

Бідність. Можливо, поведінка багатьох зумовлена саме ціє причиною. Не маючи коштів на кусок хліба, тобі не до політики і не до блага інших. Наші діди придумали приказку: «Бідний-бо дурний». Це єдине пояснення, яке не потребує додаткових коментарів.

Класична класовість. Тут все просто: або ти багатий, або ти на межі виживання.

Стереотипність мислення. Ми живемо нав’язаними стереотипами. Стереотипами, які формуються ще в шкільні роки. Все життя нас переслідують стереотипи чиєїсь успішності, чиєїсь зовнішності, чийогось способу мислення. Нас не навчили бути собою. Нас навчили бути. Існувати.

Ізоляція. Незважаючи на те, що нам доступні такі засоби як Інтернет, міжнародне телебачення, міжнародна телефонія, ми-закрита країна. Ми живемо в закритому соціумі із викривленою системою цінностей, а попадаючи у середовище «простіше» та комфортніше, втрачаєм голову.

Втома. Ми втомились. Якшо є можливість прокинутись у країні без війни, без незрозумілого курсу та без хамовитих людей, то чому б не використати цей шанс.

«Змінюй щось. Ломай систему. Борись.»

Це можливо. Навіть з повільно деградуючими чиновниками, тотальною корупцією, та зневірою до державного апарату. Але давайте цим будуть займатись люди, які вірять у світле майбутнє, які готові пожертвувати всім, аби змінити щось. Є можливість виїхати-так буде краще. Для всіх. Давайте, виїдуть всі, хто хоче, просто дамо їм шанс. Вони повернуться. Рідна земля зробить своє. А зміною країни займуся я.

Credit Suisse опублікували Global Wealth Report 2014.

70% дорослого населення планети має статки понад $10,000 (середній клас). Тоді як лише 8% володіє активами вартістю понад $100,000.

Серед останніх і 1% тих, хто володіє 44%!!! світового багатства.

Майже половина дорослого населення земної кулі володіє лише 1%!!! світового багатства. В той час як 10% населення належить 87% добра.

Добробут середнього класу має тенденцію до зростання (за рахунок збільшення вартості активів китайців та індусів). Число мільйонерів теж (особливо яскраво в Малайзії, Чілі, Польщі, Франції).

Найзаможнішими (на душу населення) є країни Північної Америки, Європи, Австралія та Сінгапур. Проте, Індія та Китай можуть задати жару, що перемалює світову картину.

Найменша "соціальна нерівність" за показником благополуччя у Бельгії та Японії. Найбільша-США, Гонг Конг, Швейцарія та більшість країн "зростаючих" економік.

І Україна в рейтингу є. В списку лідерів! Правда, за від'ємними показниками рівня добробуту (-30% за рік).

Прочитайте собі тиць -> (https://publications.credit-suisse.com/tasks/render/file/?fileID=60931FDE-A2D2-F568-B041B58C5EA591A4)

У одному загадковому чотиримільйонному місті є популярна багатолюдна вуличка. Хоча, називати вуличкою магістраль в 6 кілометрів не вельми чемно. Нехай буде вулиця. Її величність Вулиця. Старенька-добра королева.

Вона на стільки велична, що своїм неквапливим кроком перетинає майже все місто, пихато вклоняючи собі ландшафт. Я пройшов її пішком, бо тільки так можна насолодитись духом чогось незвіданого і такого рідного водночас.

Не вдаючись в лірику, пора признатись чому я її так полюбив: це така-собі перероблена екстендед версія мого Львова із пережованим європейцями антуражом виконаним американцями.

Вона входить в десятку найстильніших вулиць світу за версією журналу Vogue. Мені це звучить якось по-гейськи, а дівчатка мають зацінити, і десь далеко в підсвідомості відкласти собі ідею відвідати її.

Це салат фільмів про копів з Беверлі та романтичні пригоди француза в Бельгії.

Звичайна така собі вулиця з трамвайною колією...і мільйонами бутіків. В далекому 18 столітті тисячі модниць з усього світу сідали на сани і їхали сюди на шоппінг. Сани ще не мали багажників,тому купувати доводилось речі негабаритні. Власники бутіків це швидко розкусили і понабудовували маленьких крамничок, які збереглись і до сьогодні.

Літом юзали велосипеди. Велосипеди досі найпоширеніший транспорт на вулиці.

Є навіть тюнінговані версії.

Більшість будівель з того 18 століття і не реконструйовувалась. Від деяких і досі віє цвиллю та старовиною.

Дядько-власник вулиці(так, колись власником вулиці ставав той, хто її придумав) собі вирішив будувати на ній будиночки, поверховість яких не перевищує 2ох. Такими недоростками вони і стоять оточені новенькими дебелими хмарочосами. Що надає їм особливого шарму.

Звичайна вуличка. Довга, так. Затишна, так. Корисна, так. І тепер я підводжу тебе, читачу, до найцікавішого:

ЦЯ ВУЛИЧКА-ЄДИНА НА МАТЕРИКУ, ДЕ ОФІЦІЙНО ДОЗВОЛЕНЕ ГРАФІТІ!

Так, офіційно! Так, дозволено!

Але графіті не в розумінні українських трьох букв на заборі. Навіть не в розумінні незрозумілої мазанини в дворі школи. Графіті в первинному розумінні. Мистецькому. Ребелліосному. Кольоровому.

Далі мені пора затикатись і показувати тобі про що я шойно розпинався.

Тут кожен малюнок несе якесь змістовне навантаження. Тільки не завше звичайному перехожому можна його прочитати)

Тут розмальовані цілі будинки. Барвисте щастя таки привертає увагу і заставляє тягнутись за фотоапаратом.

Є й не вельми успішні малюнки...

А є тематичні...

Навіть Особливо болюча тема висвітлена.

Мабуть, тут можна навчитись розбиратись у стилях графіті. Або, як мінімум, пошкодувати, якщо ти народився дальтоніком...

Це як музей культур під відкритим небом.

Іноді автори так забавляються, що міняють полотно з цегляного будинкового на металеве автомобільне. А що?! Це ж теж нерухомість...

Обличчя цікавих героїв чиєїсь задурманеної уяви проводжають тебе поглядом з кожного закаулку.

Є і визнані образи.

Lovebot. Його автор надихнувся похмурими істотами пасажирів метро, які щоранку витають як роботи. Посил у любові для кожного робота! Думайте серцем, відчувайте, мрійте!

Лавбот переслідує тебе по всьому місту, нагадуючи про те, що у тебе є серце!!!

Є навіть бетонні його версії. Але пост про Вулицю. Їх тут нема. Лише один далеко з даху спостерігає за тобою.

Тут є музей контемпорері мистецтва. Даючи відповідь на питання вивіски, я вирішив, що мене вистачить не надовго. Тому, будем завершувати.

Останнім трендом тут є оформлення зовнішньої реклами у формі графіті. Тематично круто. Круто тематично.

Типова парковка велосипедів виглядає так.

Поштову скриньку стереже особиста помічниця.

А трансформаторну будку... Хммм.. Хто це?

А буває і як каже моя бабця: "Що забагато-то і пси не люблять".

Це вулиця модників, клубів та креативних кафешок.

Це рай для туриста і митця. Кольоровий. Перевернутий. Кожного дня, мабуть, ходити сюди не захочеш-призвичаїшся, надоїсть.

І це єдиний мінус однієї із моїх улюблених вулиць.

P.S. А ти сиди в свому офісі)))

P.S.2 Всі персонажі вигадані, стіни сфотошоплені.

Головне-не втомитися...

Півроку у суцільному маренні. Коли запрошуєш сон відкритками надії та сподівань кращого життя завтра, він приходить образами. Дитячими і дурними образами. Мабуть, так твоя психіка ховається, підкидаючи світлошумові гранати дитячих спогадів.

Головне-не втомитися...

Ви ніколи не вірили у долю? Є ж доля окремого індивіда. Чому не може бути долі всієї країни? Може, це доля нашої України? Може, ми спокутуємо гріхи наших предків - диких туземців, які вбивали одне одного заради поживи. Україна завше воювала. І наше покоління виросло в надії, що кров'ю попередніх поколінь наші гріхи змиті. Що війни не буде вже ніколи. Мабуть, цим і зумовлений стан душі сьогодні. Коли в дім вривається таке, чого не уявляєш, бо навіть твоя, здебільшого хвороблива, психіка ніколи не могла уявити цього, перед очима бігучою стрічкою пролітають рядки "Війни світів" Герберта Уеллса:

"Та чи загрожує нам небезпека нового нападу, чи ні, усі ці події великою мірою змінили наші погляди на майбутнє людства. Тепер ми знаємо, що наша планета - це не такий уже безпечний для людини притулок. І ми ніколи не здатні передбачити те незриме добро "чи лихо, яке може впасти на нас із безмежних просторів усесвіту. Може, той марсіянський напад призначила нам доля, дбаючи про наше добро? Цей напад позбавив нас легковажної віри в майбутнє, яка часто веде до занепаду, він збагатив земну науку, сприяв розвиткові ідей вселюдського єднання!

Після нападу марсіян набагато розширилися розумові обрії людини. До появи циліндра всі гадали, що за межами нашої маленької планети, в глибині космічного простору, життя немає. Тепер ми вже далекозоріші. Якщо марсіяни змогли досягнути Венери, то, очевидно, здатні на це й люди. Коли повільне охолодження Сонця зробить нашу Землю непридатною для життя, - а це коли-небудь станеться, - то, може, нитка життя, що почалася тут, перекинеться на іншу планету і вкриє її своєю мережею? І, може, ми будемо звитяжцями?".

Головне-не втомитися...

Пам'ятаєте американські фільми про зомбі?! Зомбі завше мають силу та натхнення. Натхнення не в первинному розумінні. Натхнення збочене-кероване кимось чи чимось. Боротись з зомбі важко психологічно та фізично. Зомбі не мають мети. Зомбі існують. Зомбі чують кров та перешкоджають руху у світле майбутнє. Я не вірив у зомбі, не любив фантастики. Але вони мали рацію-автори творів, сценаристи Голлівуду. Помилялись лише у візуалізації. Зомбі можуть бути живими людьми. І жити серед нас, продавати нам пиво під час відпочинку в Криму, їхати з нами в одному вагоні в напрямку Трускавця, зупиняти на блокпостах поблизу Краматорська, по-собачому обнюхуючи і п'яніючи від миттєвої переваги. І нам потрібно бути сильними та єдиними. Чим спричинені такі дешеві асоціації?! Іноді мозок відмовляється пояснювати. А може так просто зрозуміло всім? Ми не будемо винаходити вакцини для них. Ми відгородимось великою стіною, зробимо їх ареал зоною відчуження. Нехай вбивають самі себе.

_______________________________

Єдність-це єдина наша зброя, якою ми переможемо.

_______________________________

Головне-не втомитись...

Ця війна не є новою. Не будемо шукати у закутках історії безлічі випадків ведення такої війни Росією. Не будемо критикувати генералів та владу. Саме зараз ми сіли за друкарську машинку і пишемо нову історію. Нашу історію світлої та Великої України. Хворіючи протягом двох десятиліть, ми починаємо вставати з ліжка. Нам ніхто не допомагає. Західна медицина вміє тільки діагностувати. Східна - безсила. Взагалі, нам не потрібна медицина. Ми загартовуємось тренуваннями. Холодним душем щоранку. Інколи цей душ такий холодний, що ми не можемо оговтатись півдня. Нас паралізує і ми залишаємось лежати на підлозі допоки відключать воду, або запотіють вікна. Ми піднімаємось. Ми бігаємо, робимо вправи. Ми вже скоро підемо в тренажерний зал і будемо нарощувати м'язи. Ми позбавляємось паразитів, але деякі надалі твердо кліщами впиваються в наші босі п'яти. Здоровому тілу-здоровий дух!

Мабуть, іншої такої країни немає у всьому світі. Ми мобілізовуємся тоді, коли всі вже хоронять наш дух. Ми плекаємо віру навіть тоді, коли її зв'язану ланцюгами кидають у спеціально вириту криницю. Нам дивуються, нами захоплюються народи. Та бо є чим.

_______________________________

Ми-дуже сильні, але інколи нас заставляють забувати про це.

_______________________________

Головне-не втомитись...

Ігри на політичному поприщі, стратегії наколотих ботексом збоченців - все руйнується найнеочікуванішими ініціативами українців. Тому, з нами боряться, нас лякають, нас сварять. Нас тримають в постійній напрузі. Бо бачите, серед тих ідіотів і психологи є, і історики.

Хмарою нависає над нами непростимість відпочинку. Неможливість усміхнутись. І кожних десять хвилин за псевдосвятковим столом у кума стискається серце: "Перевір новини!". Життя минає, і так хочеться плюнути на все, заплющити очі і відкрити їх десь далеко. Іноді хочеться відімкнути всі засоби зв'язку, всі новинні портали. І жити... Жити на повну. Хочеться втомитись від всього. Хочеться втомленим заснути. Хтось би зміг, але не ми.

Дзвенить у вухах Каменяреве пророче, перекрикуючи звуки бляхи та куль під улюблену музику в навушниках:

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
(І.Франко "Мойсей")

Це про сни, про долю України, про кожного з нас.

Траурним стягом майорить наше вчора. Радісним - завтра.

Ми демонструємо нечувану солідарність.

Ми воюємо і віддаємо все тим хто воює.

Ми допомагаємо потребуючим, навіть тим, хто нас ненавидить.

Ми віддаємо шану героям.
Ми віримо.
Ми молимось.
Ми-УКРАЇНЦІ!

Головне-не втомитись!

Scientists and art experts have found a hidden painting beneath one of Pablo Picasso’s first masterpieces, “The Blue Room,” using advances in infrared imagery to reveal a bow-tied man with his face resting on his hand.

In 2008, improved infrared imagery revealed for the first time a man’s bearded face resting on his hand with three rings on his fingers. He is dressed in a jacket and bow tie. A technical analysis confirmed the hidden portrait is a work Picasso likely painted just before “The Blue Room,” curators said. After the portrait was discovered, conservators have been using other technology to scan the painting for further insights.

Scholars are researching who this man might be and why Picasso painted him. They have ruled out the possibility that it was a self-portrait. One possible figure is the Paris art dealer Ambrose Villard who hosted Picasso’s first show in 1901. But there is no documentation and no clues left on the canvass, so the research continues.
Hidden pictures have been found under other important Picasso paintings. A technical analysis of “La Vie” at the Cleveland Museum of Art revealed Picasso significantly reworked the painting’s composition.

And a portrait of a moustached man founded beneath Picasso’s painting “Woman Ironing” at the Guggenheim Museum in Manhattan.

Михаэль – человек застенчивый и скромный. Его самого всегда удивляет то, какой энтузиазм он порождает в людях. Ему важно чувствовать поддержку окружающих.

Как и всем нам, ему свойственно сомневаться. Я считаю, что Михаэль – потрясающий человек. Он может проявить невероятную зрелость и рассудительность, а пятью минутами позже ведет себя как ребенок.

Жан Тодт, исполнительный директор Ferrari

Михаэль Шумахер всегда обожал возиться с машинами. Из двух братьев Шумахеров Михаэль больше похож на отца, Рольфа, который любил проводить время в гараже. Рольф был обычным каменщиком-укладчиком и целыми днями работал на строительстве мусоросжигательных заводов и вытяжных труб в Керпене, городке на севере Германии, близ Кельна.

Когда родился Михаэль – в январе 1969 года, – семья Шумахеров была малообеспеченной. Поворотным моментом в их жизни стал 1973 год. Когда Михаэль в возрасте четырех лет впервые сел за руль карта. Рольф был членом картинг-клуба «Керпен-Манхайм». Клуб арендовал землю – бывший гравийный карьер. Ради дополнительного заработка Рольф устроился в клуб управляющим – сдавал карты в аренду и ремонтировал их, разбирая на запчасти отслужившие свой срок агрегаты.

На окраине карьера стоял старый дом, который также сдавался в аренду. Рольф переехал туда вместе с женой Элизабет и сыном Михаэлем. Когда Михаэлю исполнилось шесть лет, на свет появился его младший брат Ральф.

Жизнь двух мальчишек вращалась вокруг гравийных насыпей, старых покрышек и запаха бензина.

Рольф отреставрировал дом и сделал в нем кафе с коричневым линолеумом на полу. В кафе заведовала Элизабет. Супруги давно решили, чем будут заниматься сыновья, когда вырастут. «Мы планировали, что Михаэль займется гаражом, а Ральф рестораном», — вспоминает Рольф.

«Родители никогда не принимали участия в каких-либо соревнованиях. Мой отец, простой рабочий, не питал страсти к гонкам. Он, знаете ли, не типичный отец начинающего гонщика, не из тех, кто всегда любил автоспорт, посещал гонки и следил за результатами по телевизору, совсем нет. Он был строителем, и ему просто нравилось работать с инструментом. В один прекрасный день у него возникла довольно странная идея – поставить мотор на мой педальный автомобильчик. Не потому, что он хотел, чтобы я стал тем, кем сейчас являюсь, а просто ради забавы. Отец и сын, совместное развлечение».

Рассказ Рольфа о том, как он вывел Михаэля на путь к семи чемпионским титулам, носит почти мифический характер: он выудил из ближайшего озера мопед, снял с него мотор и установил его на педальный карт Михаэля, кетткар, соорудив простейший рычаг управления. У карта не было тормозов, поэтому Рольф привязал к нему веревку, и Михаэль нарезал круги вокруг отца, как необъезженная молодая кобыла.

Очень скоро маленький Шуми стал ездить на прокатных картах, помогая отцу обкатывать их и передвигать с места на место. Затем он начал принимать участие в заездах и побеждать.

«Я был очень увлечен картингом. Проводил на трассе все свободное время. Я не думал ни о чем другом. У меня с самого начала все получалось, к тому же мне нравилось заниматься этим. Чего еще надо? Я никогда и не мечтал пробиться в Формулу-1 – по той простой причине, что у нас не было денег. Когда мне выпала такая возможность, я был очень благодарен и, естественно, принял предложение. Но в детстве я понимал, что стремиться к этому бессмысленно. У меня не было такой цели, я ничего не ждал, потому не винил бы себя, если бы моя карьера в Формуле не сложилась. Разумеется, я был амбициозен, такой ужу меня характер, но если бы моих способностей оказалось недостаточно, я бы смирился. А может, дело просто в том, что я всегда относился к жизни с долей здорового пессимизма».

«Здоровый пессимизм», конечно же, происходил из банальной невозможности подняться из северогерманского гравия в семикратные чемпионы мира. Но именно этот взгляд на жизнь и сделал Шумахера таким гонщиком и человеком. Пессимизм, или, скорее, реализм, он пронес через всю свою карьеру. «Никогда не был мечтателем, — написал Шумахер в 2003 году. — Даже в те годы, когда я поднимался все выше из одного формулического класса в другой, был склонен к реалистичным оценкам. Меня вполне устраивало то, что я имел. Я всегда оставался реалистом, не хотел надеяться на то, что могло никогда не воплотиться в жизнь».

По словам друзей семьи Шумахеров, папа Рольф скептически относился к гоночным устремлениям Михаэля и всегда удивлялся, чего тому удавалось достичь. Таким образом, Шумахера можно назвать феноменом, который сам себя создал; и кажется, что даже когда он поднялся на самую высшую ступень Формулы, реализовав свои амбиции, он по-прежнему сохранял пессимистический настрой.

Успехи маленького Шуми вели его не иначе как в тупик. Поначалу родители могли выделить средства, необходимые сыну для соревнований, но когда стало ясно, что Михаэлю пора выходить на национальный уровень, будущее казалось туманным. Он участвовал в гонках, одалживая у кого-нибудь экипировку, на старых покрышках. В ту пору богатые родители ежегодно тратили по тридцать тысяч фунтов стерлингов, чтобы их сыновья могли выступать. Если бы Михаэль не нашел денег, его приключениям пришел бы конец.

Непростое восхождение Шумахера из низов – история не единственная в своем роде. Некоторые гонщики, как, например, Ники Лауда и Найджел Мэнселл, ввязались в кредиты с высокой процентной ставкой, чтобы финансировать себя на начальной стадии, но Рольф Шумахер даже слышать об этом не желал. Семья и так была по уши в долгах – Рольф занимал деньги, чтобы выжить. Кстати, вернуть эти деньги ему удалось лишь через несколько лет – благодаря успеху Михаэля. А тогда, в конце 1970-х, света в конце тоннеля было не видно. Но однажды Михаэля заметили.

"В один прекрасный день я пришел на картодром – просто хотел покататься на карте. Там я и познакомился с семьей Шумахеров, — вспоминает Герхард Ноак, который был значимой фигурой в местном картинге и впоследствии стал одним из первых спонсоров Шумахера. — Я увидел Михаэля за рулем карта, который он сам же собрал. Он проехал несколько кругов. Я сразу же обратил внимание на этого паренька. Ему было всего девять лет. Я поговорил с Шумахерами, и они сказали: "Мы не можем пойти на это, у нас нет денег".

Ноак предложил семье финансовую помощь, купил мальчику хороший, быстрый карт. Но в самом начале их взаимоотношений ему пришлось донести до Михаэля некоторые простые истины. Он грозился продать карт, если парень не будет обращаться с ним должным образом:

"Забота о карте явно была Михаэлю в тягость. Ему нравилось водить, и этим все ограничивалось. В определенный момент я заявил: "Хорошо, раз так – мы продадим его". Как-то раз Михаэль пришел после школы на картодром покататься, а я сказал: "Извини, но его больше нет, я много раз предупреждал тебя. Ты не заботился о нем, и мне пришлось продать его". Михаэль расплакался, папа долго его утешал, но затем мальчик вернулся и твердо пообещал, что в дальнейшем будет заботиться о своем карте. На самом деле мы уже купили ему новый карт, но должны были проучить его раз и навсегда, показать ему, что к чему. С этого дня он делал даже больше, чем нужно. Он чистил карт так усердно, что с него краска слезла!".

Можно сделать весьма любопытное предположение: вероятно, это потрясение в детстве и легло в основу почти невероятного внимания Михаэля к деталям. Все инженеры, которые работали со взрослым Шумахером, говорят о присущей ему удивительной рабочей этике и чрезмерной скрупулезности, даже педантичности, в каждой детали. Это явно идет вразрез с его разгильдяйским поведением в детстве. Таким образом, мы вправе утверждать, что именно в тот период жизни у Шумахера сформировалось убеждение: от жизни получаешь ровно столько, сколько в нее вкладываешь, — иными словами, что посеешь, то и пожнешь.

_______________________

Философию вождения Шумахера можно охарактеризовать двумя словами: «максимизируй все» – это выражение его отношения к жизни, внутреннего убеждения, что человек получает от жизни то, что в нее вкладывает.
_______________________

В 2006 году Михаэль сказал:

«Если вы не прикладываете усилий, вы не покажете результат. Чтобы быть на вершине в какой бы то ни было области деятельности, нужно выкладываться на сто процентов. Я всегда так считал. Единственное, что изменилось с годами и опытом, — это качество моей работы. Я дохожу до самой сути. Я говорю не только как гонщик, но и как человек. Со временем я переосмыслил и понял многие вещи, о которых прежде и не догадывался».

«Я не герой, а обычный парень, который умеет быстро ездить. В начале карьеры, когда я впервые сел за руль болида Формулы-1, я испытывал неописуемые ощущения. Я буквально летал и думал, что, возможно, действительно чем-то отличаюсь от остальных. За эти мысли я жестоко поплатился. Повзрослев, я понял, что все гонщики сделаны из одного теста. Некоторые просто быстрее других, вот и все. Я не наделен сверхъестественными способностями, и ничто не дает мне права считать, что как человек I я сколько-нибудь лучше, чем остальные».

"Самое важное для меня – ощущать, что я на пределе, подгонять себя, улучшать свой результат, ставить рекорд за рекордом. Например, на квалификации в Судзуке в 2001 году я проехал круг на восемь десятых секунды быстрее, чем позволяла машина согласно показаниям компьютера. У меня было чувство, что я превзошел сам себя, словно открылось второе дыхание. Это стало для меня мощным стимулом.

Логически мыслящий пилот всегда старается идти на пределе, но не переходить грань. Иначе будешь ехать медленнее, потому что машину сносит в поворотах, от этого разрушаются покрышки. Кроме того, рискуешь сойти с трассы. Я в каждом повороте ищу грань, я ее просто чувствую – и все. Но чтобы найти эту грань, я должен на входе в поворот быть быстрее, чем это кажется возможным. Только так я могу найти апекс и доказать себе, что могу показать лучший результат, чем прежде. Разумеется, я не самоубийца. Я не стану игнорировать возможности своей машины и рисковать жизнью. Чего я хочу – это выжать из машины максимум.
Обычно я интуитивно чувствую, насколько быстро могу ехать, нахожу свой предел и веду болид на пределе, и затем я выбираю одно из двух: либо «могу поднажать», либо «нет, все хорошо, что хорошо кончается». Мне не требуется много времени, чтобы это понять.

Через сиденье, спиной, я чувствую, как ведет себя машина. Мне также помогает то, что мой пульс на сорок ударов в минуту медленнее, чем у остальных пилотов-таким образом, я спокойнее и лучше концентрируюсь.

Я становлюсь единым целым с машиной. Иногда я чувствую, что она такой же человек, как и я. Порой во время гонки я разговариваю с ней: «Останься со мной, пожалуйста!» или «Давай, вперед, сделай это!». Мне нужно строить с ней отношения, говорить с ней.

Когда я на пределе, я испытываю удовлетворение, так как понимаю, что вряд ли смог бы сделать это лучше. Удовлетворение от гонки – это одно, но когда речь идет о вождении на пределе, имеет значение только результат. Я всегда сражался со временем. В кокпите видишь только цифры, и чем меньше эти цифры, тем больше удовлетворения получаешь. Я чувствую, когда прохожу поворот хорошо, а затем цифры подтверждают это."

Гонки – это жизнь, а жизнь – это риск.

Михаэль Шумахер

Самая памятная и, наверное, самая страшная авария произошла с Шумахером почти 15 лет назад на Гран-при «Формулы-1» в Великобритании. Тогда на 30-й секунде, когда стюарды пытались приостановить гонку из-за столкновения автомобилей, Шумахер, не знавший об этом, продолжал борьбу со своим партнером по команде Эдди Ирвайном. В одном из поворотов под названием Стоув его автомобиль потерял управление, вылетел с трасы и уткнулся в защитную стену из резиновых покрышек.

"Михаэль говорил: «Эдди всего один раз попросили пропустить меня». Эдди подумал: «Ну, попросили-то меня всего раз, но я много раз пропускал тебя, не дожидаясь просьбы, потому как знал, что это неминуемо». Поэтому я решил: «Хорошо, с этого момента я буду ждать, пока попросят». Я обошел Михаэля, как обычно, потому что стартует он из рук вон плохо, у него замедленная реакция, чего люди просто не понимают. В любом случае я оставил ему пространство для маневра и поставил его в такое положение, что, если бы он попытался затормозить позже меня, он не вошел бы в поворот. Я сделал это, и Михаэль заблокировал тормоза, потому что затормозил слишком поздно, убрал ногу с педали, затем снова затормозил. Тогда задний ниппель сломался, и все закончилось переломом ноги. Удар был на скорости менее 160 км/ч, и он не должен был сломать ногу, но, если быть откровенным, машина в том сезоне была не фонтан. В другой раз вообще отвалилось переднее антикрыло, когда машину поднимали. Так что определенные проблемы были.

Мне повезло, что он сломал ногу. Нельзя так говорить, я знаю, но это изменило мою жизнь, потому что тогда я стал номером один".

Шумахер вспоминает:

"Когда я поставил ногу на тормоз, я понял, что произойдет. В жизни есть вещи и похуже, чем врезаться в стену из покрышек. Я попытался выбраться из машины после аварии, но у меня не получалось. Я не мог вытащить ноги из кокпита. Поэтому просто сидел, слушая биение собственного сердца, а оно становилось все тише и тише, как в замедленном воспроизведении, и затем внезапно оборвалось. Вокруг стало темно. Я слышал разговоры медиков, но все они казались очень тихими. Я был действительно напуган, думал, что все кончено".

Все выглядело гораздо страшнее, когда во время тестовых заездов перед Гран-при Австралии 2001 года «Феррари» Шумахера в одном из поворотов потерял управление и вылетел с трека. Немец уже входил в поворот N6 и тут машину вдруг занесло. Проскользив поперек дорожки автомобиль налетел на оказавшуюся некстати слишком высоким бордюрный камень, взмыл в воздух, сделал сальто и две «бочки», после чего рухнул прямо на гравий. Только по счастливой случайности автомобиль приземлился не на верхнюю часть, а на колеса. Голова же Шумахера просвистела всего в нескольких сантиметрах от земли во время очередного сальто его машины.

"Посадка была мягкой, и я не пострадал, но это не означает, что мне понравилось. В какой-то момент я налетел на эту „ступеньку“ и почувствовал, как машина отрывается от земли… Я знаю, что произошло и место, где я вылетел. Я видел его в раньше и подумал, что здесь может что-нибудь случиться. В этом нет ничего хорошего, нужно что-то предпринять. Мне очень повезло, что я не ударился о стену", — вспоминал Шумахер тот эпизод.

После сальто в Австралии в жизни Шумахера, как и в жизни каждого гонщика были еще аварии. Но, если судить со стороны, самая страшная произошла в 2011 году в Сингапуре.

Борьба за гран-при Сингапура закончилась для легендарного пилота после того, как на выходе из 29-го круга он уничтожил свой «Мерседес». Сначала Шумахер чуть не выбил Нико Росберга, а после — врезался в гонщика «Заубера» Серхио Переса и, наконец, улетел в отбойники. После столкновения со «стеной безопасности» на дымящийся автомобиль немецкого гонщика было больно смотреть. Сам пилот, к счастью, не пострадал.

29 декабря 2013 Михаэль Шумахер получил серьезную травму головы, катаясь на горных лыжах во французских Альпах. Инцидент произошел на курорте Мерибель.

«К счастью, он был в шлеме, и это спасло его при ударе», — заявил один из медиков. А санитар, находившийся рядом с Шумахером во время транспортировки, рассказал, что пострадавший пережил шок, но был все время в сознании.